Доброго дня мене звати Олена, дружина, мама двох красних синочків 10 та 17 років. Пересічна сім”я яка проживає в місті Вінниці. З початку війни погляди, плани, дії, роздуми стали іншими. Неможливо сказати змінилися просто думка про світ про країну стала іншою. Я ніколи не думала що на нашу країну политять там ракети, ніколи не думала і відкидала такі думки що мої діти будуть бачити та чути ракети чи шакеди або як працює ППо над головою. Але життя вносе свої корективи. День який ми пережили що мурахи по шкірі це 9 березня 2022 року коли приняли рішенні їхати за кордон бо молодший син перестав розмовляти частих повітряних тривог та постійних спускань в підвал. В місці Вінниці свекруха посадили на електричку до Львова через знайомих які працювали на залізниці в той час не з вокзалу а з іншої станції де не так багато людей. Їхали в тамбурі на сумках діти седіли, про себе вже таке якось стояла а потім просто сіли на сходи біля дверей. Львів зустрів дружелюбно, волонтери, медикаменти їжа напої всеє. Людей багато. Найшли волонтнрів все розпитали. Стали в чергу на електричку до Пшеміля. І ця клята ніч важка довга, холодна. Тунель, ніч людей багато чекаємо коли біде потяг. Незрозуміло ніхто не знає. Довге чекання вбиває. Втоми не має, бо ти вся на нервах і нерозумієш що з тобою. Старший син тримається йому на той момен було 15 років. Сильний духом не показує мені що наляканий, тремтить підтримує мене і в очах страх, страх, та незрозумілість. Менших син особлива дитина в нас. Страх багато людей він не може переносити постійно панікує, плаче. І так довгих 9 годин. Нарешті потіг люди бунтують всі хочуть першими, а в чергі 2000 як не більше людей. Перші пішли мами з дітками маленткими та такі як моя дитина. Сіли, нарешті сіли, поїхали, трішки поїли діти заснули. Проїхали трохи і стали. ТРИВОГА світло вимкнули, сказали лягти всім щоб з вікон не було нікого видно. В мене тільки в голові крутилося синочок мій маленький спи любий непроснись, бо ти хнову злякаєся, знову говорити перестаниш, знову головний біль. Спи милий. Стояли години дві так, нарешті поїхали без світла в вагоні. В вагоні настілько було тихо, що аж ставало погано від тої тиші. Від того що люди пережили. Ми з Вінниці а люди їхали з Сум, Харкова, їхали брудні немиті, без нічого тільки в тому що вдіті. Так страшно а душа розривається. Чому, чому ми народ вільний, розумний, сильний духом маємо так страдати. Але в тих людей в очах така віра, така сила, така гордість що ми українці, ми переможимо, відбудуємо нашу країну і повернемося в наші зруйновані будинки, міста та села.