Iрa, нас вбивають
Ці прощання були на зразок того, що ми бачили у фільмах про Другу світову війну
А потім мені подзвонили і сказали, що треба допомагати, що організовується волонтерський пункт і що я потрібна
В пам’яті спливали картини знешкоджених росіянами чеченських, грузинських та сирійських міст
На таких хлопцях тримається армія… тримається Україна зараз
Пам’ятаю жінку, яка розповідала, як вона пішки виходила з Маріуполя
Війна точно не робить сильнішим, але вчить віднаходити певні ресурси, вміло ними користуватися
Тоді прийшло усвідомлення, що “як раніше” вже не буде
Я якою була, такою і залишилася. Єдине, що змінилося — це обставини
Зрештою, не може бути нейтралітету — є завжди війна добра зі злом
І це про людяність, яку я бачила від сторонніх людей
Зараз мабуть навіть простіше бути щасливим, адже тобі зовсім не треба зайвих речей
Я живу в центрі міста і коли ховають військових – ходжу на прощання в живий коридор, це мій обов’язок. Плачу постійно. Але все одно ходжу. Бо ці хлопці – це наші діти, наші герої. Біда…
Так ми і стали справжніми Українцями
