Війна та евакуація (вивезли ми таки дійтей в Польщу на перші три місяці) навчила мене, що нам дуже мало треба в сенсі матеріальному. І можна жити з однією валізою речей. Головне – це: – постійний зв’язок з рідними (ще одна моя військова фобія: телефон повинен бути зарядженим і має бути інтернет ), – мобільність (в машині повинен бути повний бак пального – теж фобія, яка утворилася після 40 годин в черзі на кордоні в мороз і страху, що закінчиться бензин і діти померзнуть), – ті, хто підримає в важкий час (моя компанія повністю оплатила нам евакуацію і проживання за кордоном, а наш польський офіс знайшов чудове житло та забезпечив усім тим, що ми з собою не мали). – Ну і найголовніше – щоб всі були живі і здорові!

А ще війна – чудовий проявник людей. І тепер я чітко знаю ціну фальшивому патріотизму (дехто з тих, хто вдягав найгарніші вишиванки на національні свята, доклали надзвичайних зусиль, щоб виїхати за кордон / отримати бронь / вивезти синів і т.д.), а хтось, навпаки, проявляв скептицизм до держави / діючої влади / мовної політики і таке ін. і міг “ухилитися”, але зараз героїчно воює. Моя подруга, біженка 2014 року з Донецька, успішний адвокат, з онкологічною хворобою в анамнезі, зараз у війську. Її веде ненависть до окупантів, які вже двічі позбавили її дому, але не тільки – ще її веде любов до нас, до її рідних, друзів, яких вона захищає. Нехай Бог береже всіх наших захисників та захисниць!