Війна змінила всіх нас. Це жахливий період в нашому житті, який ми не обирали, якого ми не хотіли і навіть уявити не могли, що таке може трапитись. Ми всі пройшли через втрати і випробування але вони ще не скінчились. Ці щоденні новини про жахи, які робить з нами наш ворог розривають людям серця, викликають величезну лють і ненависть. Але ця ненависть дає нам сили боротись, відстоювати свою незалежність, своє право жити. Мій чоловік не може за станом здоров’я піти до лав ЗСУ, але бажання якось допомогти було сильнішим. Він не міг бути осторонь, просто чекати коли все скінчиться. І ми разом почали допомагати нашим військовим чим можемо. Ми разом з дітьми плели сітки, пекли печиво щоб відправить хлопцям на фронт, брати участь в різних акціях і зборах.

На одній з таких акцій я познайомилась з волонтеркою Іриною. Вона організовувала збори речей, продуктів, медикаментів, завжди знаходила необхідні контакти і ресурси. Вона була справжнім двигуном волонтерського руху у нашому місті. Одного разу, коли ми разом пакували гуманітарну допомогу, я спитала її, звідки вона бере стільки сили і мотивації. Її відповідь вразила мене. Вона сказала: “Я роблю це не лише заради наших солдатів, а й заради своїх дітей. Я хочу, щоб вони виросли у вільній і мирній країні. Я хочу показати їм приклад того, що кожна людина може допомогти, якщо вона не байдужа і готова діяти.” Її незламний дух, оптимізм і віра в краще майбутнє стали для мене прикладом і джерелом натхнення.

Я навчилася бачити можливості там, де раніше бачила лише проблеми, і знаходити сили навіть у найважчі моменти. Завдяки Ірині я зрозуміла, що справжня сила – це не фізична міць, а внутрішня рішучість і віра у свої дії. Важко це усвідомлювати але тільки війна показала наскільки ми сильні, сильні в єдності. Що тільки через важкі часи приходить усвідомлення справжньої сили, що головне не зупинятися а робить і робить, навіть якщо зараз здається що цього мало. Але якщо ми разом то нам нічого не страшно. Слава Україні!