24 лютого 2024 року, вночі, мені подзвонила приятелька, сказала, що розпочалася війна. В це не вірилось. Херсон оккупували, почалося інше життя. Серед оккупантів зі зброєю, серед зрадників, серед колоборантів, де які приховувались, щоб виявити, хто не руський мір, донести. Це було як у страшному сні. Сусіди, якім гроші, пенсії, які обіцяли, були понад усе. Але віра в Вищі сили, в Україну, воїнів, віра в перемогу давала сили натхнення. Яка була радість, коли на гілочці дерева, побачиш маленьку жовтоблакитну стрічечку, або на будівлі чи на доріжці намальовані жовто блакитні прапорці, або сердечки, вони маленькі, але надихали.

Рідко виходили на вулицю, окупанти їздили на бронемашинах, танках, на машинах, по вулицям, залякували автоматами, були агресивними. Могли без причини забрати на підвал. Забирали телефони, гаджети, прикраси. У моїх приятелів забрали сина на підвал. Дядько, пенсіонер, повіз йому поїсти, взнати, що коїться але забрали і його.

Коли почули що місто звільнено, багато людей знаходилось біля кафе, де працювали генератори, бо світла в місті не було, там стояло з сотні людей, щоб зарядити телефон, стояли часами. Підїхала машина з жовтоблакитними прапорами, кричать нам, що Херсон звільнено, наші воїни в місті, але люди мовчки спостерігають, може бути провокація. Але приїджають ще машини, хтось побачив своїх знайомих, люди радіють, але не всі, хтось швиденько покинув місце, де ми знаходились, але тоді це було неважливо. Знайомі повезли мене на околицю міста, де стояли наші воїни, переконатися, що ми і наше місто вільне. Дякую