День, який закарбувався найбільше – це перший день війни. Я вивозив свою родину та сусідів до Києва. Повернувся в Чернігів того ж дня – ще встиг. Поки був зв’язок дізнавався у всіх знайомих куди йти, щоб захищати Чернігів. Почав з ТРО, потім перейшов у ЗСУ. Мав і страшніші дні, мав поранення, але той день стоїть перед очима як сьогодні. Коли не знав чи правильно робиш, чи не буде гірше від цих рішень – ця невизначеність лякала найбільше. Тепер нічого не боюсь.

Я став іншою людиною, як каже моя дружина. Більш жорстким, більш невитриманим, але й більш відповідальним. Я розірвав всі контакти з родичами з рашки, які нічого не хотіли чути, навіть знаючи про моє поранення. В мені прокинувся шалений патріотизм, я принципово став спілкуватися українською. Людини, яка сильно на мене вплинула, вже немає – це мій побратим, завдяки йому я ще досі живий.