Пам’ятаю жінку, яка розповідала, як вона пішки виходила з Маріуполя

Зараз мабуть навіть простіше бути щасливим, адже тобі зовсім не треба зайвих речей

Я живу в центрі міста і коли ховають військових – ходжу на прощання в живий коридор, це мій обов’язок. Плачу постійно. Але все одно ходжу. Бо ці хлопці – це наші діти, наші герої. Біда…

Так ми і стали справжніми Українцями

Тиша видається більш значимою, ніж бойові дії

І ця війна про страхи, чекання і задуху тривоги, про темряву вікон, дитячі жахи, вокзали, сирени, дороги

А потім мені подзвонили і сказали, що треба допомагати, що організовується волонтерський пункт і що я потрібна

Бабусю, що ми їм поганого зробили?

Херсон окупували, почалося інше життя

… спостерігати всі ці розламані будинки, на яких було написано “Люди”, “Діти”

Пам’ятаю, як забирали цих хлопців… на цій війні

Iрa, нас вбивають