… спостерігати всі ці розламані будинки, на яких було написано “Люди”, “Діти”

Я живу в центрі міста і коли ховають військових – ходжу на прощання в живий коридор, це мій обов’язок. Плачу постійно. Але все одно ходжу. Бо ці хлопці – це наші діти, наші герої. Біда…

Вони ніколи публічно не виявляли свій патріотизм. Жили звичайним життям

Перший раз запам’ятовується найкраще

Ці жахливі кадри в моїй голові – назавжди