Я літня жінка і мої діти живуть далеко від мене. Тому напочатку, коли нас лякали, що ось-ось на Волинь підуть танки, мені було дуже лячно, оскільки якщо зі мною щось станеться, то неясно хто мене і поховає… А ще страшно бути самій – тому бігала при кожній тривозі в укриття з сусідами. Але більше я переживала за доньку і внука в Ірпені і за зятя-військового. Хоча, слава Богу, все обійшлося і донька вирвалася до мене, а потім ми виїхали за кордон майже на рік, поки донька моталася і відбудовувала свою пошкоджену хату. Це (пошкоджена хата, згорівший гараж, сарай та два авто на подвір’ї у доньки) власне наша найбільша втрата з матеріальної токи зору. Слава Богу, що взяв грошима…

А не в матеріальному плані – найбільше я хвилююся за зятя та онука у війську, кожного дня молюся за їх здоров’я. Онук взагалі ще не одружений, і дуже страшно, щоб нічого з ним не сталося. Я живу в центрі міста і коли ховають військових – ходжу на прощання в живий коридор, це мій обов’язок. Плачу постійно. Але все одно ходжу. Бо ці хлопці – це наші діти, наші герої. Біда…