Це показує характер харків’ян

В вагоні настілько було тихо, що аж ставало погано від тої тиші

Я живу в центрі міста і коли ховають військових – ходжу на прощання в живий коридор, це мій обов’язок. Плачу постійно. Але все одно ходжу. Бо ці хлопці – це наші діти, наші герої. Біда…

І ця війна про страхи, чекання і задуху тривоги, про темряву вікон, дитячі жахи, вокзали, сирени, дороги

Через 4 місяці він помер, так і не побачивши свою доньку