Пам’ятаю жінку, яка розповідала, як вона пішки виходила з Маріуполя
Зараз мабуть навіть простіше бути щасливим, адже тобі зовсім не треба зайвих речей
Я живу в центрі міста і коли ховають військових – ходжу на прощання в живий коридор, це мій обов’язок. Плачу постійно. Але все одно ходжу. Бо ці хлопці – це наші діти, наші герої. Біда…
Так ми і стали справжніми Українцями
Тиша видається більш значимою, ніж бойові дії
І ця війна про страхи, чекання і задуху тривоги, про темряву вікон, дитячі жахи, вокзали, сирени, дороги
А потім мені подзвонили і сказали, що треба допомагати, що організовується волонтерський пункт і що я потрібна
Бабусю, що ми їм поганого зробили?
Херсон окупували, почалося інше життя
… спостерігати всі ці розламані будинки, на яких було написано “Люди”, “Діти”
Пам’ятаю, як забирали цих хлопців… на цій війні
Iрa, нас вбивають
Listen to these voices, share them on social media and tell your personal story